У серці запаліть скорботи полум’я священне…

Прошу, у серці запаліть
Скорботи полум’я священне,
Та крізь століття пронесіть
Сльозу невинно убієнних

«В історії бурхливого XX ст. Голодомор 1932-33 років в Україні посідає особливе місце. Ці сторінки нашої історії завжди будуть одними з найстрашніших та найжорстокіших. Адже тоді, радянська влада зробила все, аби знищити українців, і обрала для цього один із найбезжалісніших способів – голод.

Події Голодомору – це не далека давнина, а болюча рана українського народу, що не загоюється. Економічні наслідки знищення міцних селянських господарств під час колективізації, Україна відчуває й сьогодні. Голодомор був наслідком не якогось стихійного лиха, а свідомими діями тоталітарного режиму, вказівок з центру та слухняного виконання на місцях.

Багато десятиліть інформація про Голодомор замовчувалася. Архівні документи були частково знищені або засекречені. Проте, в сім’ях багатьох мешканців Дніпропетровщини з покоління в покоління передавалися усні свідчення тих трагічних часів. Людська пам’ять зберегла імена померлих рідних та близьких».

Секретар Кам’янської міської ради Наталія КТІТАРОВА

І – Колективізація та розкуркулення в Кам’янському районі

Для успішного проведення індустріалізації та мілітаризації Радянського Союзу потрібні були великі кошти, отримані за рахунок внутрішніх резервів, зокрема, від продажу незамінної валюти – хліба. В результаті суцільної колективізації були створені колгоспи, у яких майже весь урожай відбирався до державних засіків. Внаслідок розкуркулення селян та внесення їх до віддалених районів країни було підірване міцне  індивідуальне господарство, яке давало основну частку сільськогосподарської продукції і, таким чином,  знищений клас дрібних власників. Примусове вилучення хліба та репресивні дії влади під час хлібозаготівель остаточно знекровили село, результатом чого стала загибель мільйонів безневинних жертв.

Архівна публікація ставить за мету за допомогою документів, що не потребують коментарів, відтворити трагедію простих людей, які стали заручниками беззаперечного виконання партійних директив та численних зловживань, допущених на місцях.

На початку 30-х років  ХХ ст. до складу Кам’янського району Дніпропетровської області входило 15 сільрад, в тому числі Аульська, Ганно-Зачатівська, Криничанська,  Романківська,  Семенівська, Тритузнянська та інщі, які об’єднували по декілька населених пунктів і підпорядковувались Кам’янській міській Раді робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Поряд з офіційними документами того часу існують листи, заяви, спогади людей, очима яких ми немовби вдивляємось у трагічні події того часу.

Метою радянського керівництва у кінці 20-х – на початку 30-х років
ХХ ст. стало радикальне соціально-економічне перетворення села та формування нового соціально прошарку-колгоспного селянства. Суцільна колективізація та «ліквідація куркульства як класу», крім політичних завдань, була задумана ще й з економічних міркувань. ЦК ВКП (б) поставив за мету переселення великих мас населення у віддалені місцевості для розвитку тих чи інших виробництв. На Півночі спец переселенці повинні були поповнити  лави робітників ліспромгоспів. Радянська держава потребувала коштів для проведення індустріалізації, а ліс був вигідним експортним товаром.

У листі секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У М.М.Хатаєвича знаходимо роз’яснення таких заходів: «Необходимо использовать это выселение для морального воздействия на всех остальных единоличников, с тем, чтобы те или честно работали на своем индивидуальном хозяйстве, выполняя все обязательства перед государством, или пошли в колхоз…» (ця сторінка до збірника не увійшла - укладачі). На першій сторінці цього документа рукою виправлена кількість сімей, намічених до висилки, з 15000 на 17000.

У річних звітах колгоспів «Певний шлях» (с.Тритузне) та Жовтнева Революція» (с.Кам’янське), що були організовані у 1929 році, чітко простежується зменшення кількості  «людности» у 1933 порівняно з 1932 роком майже вдвічі.

Причини були різні: виключення як куркуля, як «спекулянта», за агітацію проти «мероприємств Рад.влади», утаювання пасів матеріалу та розбазарювання державного хліба, «як баласт». Але за статистичними даними криється головна причина «вибуття»- голод.

ІІ – Хлібозаготівлі та селянський опір

До кінця літа 1931 року хлібозаготівлі, які масово розгорнулися по всій країні, почали давати збої: знизилося надходження зернових. Через неврожаї у східних районах СРСР особливо суворому обкладанню піддали Україну. Тисячі колгоспів залишались повністю без кормів і майже без насіння. Незважаючи на дуже посередній урожай (69 млн.т), під час заготівлі була вилучена рекордна кількість зерна (22,8 млн.т), з них 5 млн.т пішли на експорт в обмін на техніку. Насильне втручання однієї третини (а в деяких колгоспах до 80%) збіжжя могло лише дезорганізувати сільськогосподарське виробництво. Для порівняння, під час НЕПу (20-ті роки) селяни продавали всього від 15 до 20% урожаю, залишаючи 12-15% на насіння, 25-30% - на корм худобі, а інші 30-35% - для власного споживання. Щоб позбавити колгоспників можливості здобувати продовольство поза державними каналами, у 1930 році приватну торгівлю було заборонено, а ринки закрито (вони відновили свою роботу лише в травні
1932 року).

План хлібозаготівлі по Кам’янській міській раді на 1932 рік становив 13443 ц.

Хлібозаготівлею займались продзагони, сформовані з робітників з міста, комсомольців, сільських активістів.

Рішенням бюро обкому КП(б)У (протокол №26 від 23.12.1932р.) колгоспи, які не виконували  плану хлібозаготівлі, заносились на «чорні дошки» .

«Забирала все влада. До того доходило, що зі столу забирали з горщиків. У мене каша стояла – дитину малу кормила, так узяли ц ту кашу… Ходили масовики, члени партії й комсомольці. Як ти член партії, тобі государство довіряє, можеш забирати хліб. Заходять у хату і питають: «Признавайтесь, хліб є?» Лізуть кругом, шукають на городі, по сараях, погрібах, по діжках – шукають хліб. Менше трьох не ходили, вони тоже боялися…

Мій дядько зробив перестєнок з дощок, засипав туди кукурузки, обклеїв шпалярами, так все одно найшли…»

Зі спогадів Ткач Ксенії Климівни, 1912 року народження

У Кам’янському районі таких колгоспів було 4, про що свідчить дуже характерний для тих часів документ «Зводка­- трьохденка».

Про те, до якого свавілля та безглуздості доходило під час хлібозаготівлі, свідчать заяви 70-річного Сафрона Какуші та матері чотирьох дітей Харитини Луценко.

Назрівав і ставав неминучим конфлікт між селянами, що йшли на всілякі прийоми заради збереження частини урожаю, з одного боку, і владою, зобов’язаною будь-якою ціною виконати план хлібозаготівлі, - з іншого. Заготівлі 1932 року протікала дуже повільно. З початком нових жнив селяни, часто в змові зі своїми керівниками, прагнули приховати все, що тільки можна.

7 серпня 1932 року був виданий закон, що дозволив  засуджувати до висилки терміном до 10 років за збиток, нанесений колгоспу (закон «про п’ять колосків», за яким засуджували за збір  колосків навіть дітей). У телеграмі Секретаря ЦК КП(б)У С.В.Косіора чітко окреслений механізм протидії селянському опору хлібозаготівлі: «В единоличном секторе требует населения этим элементам меткого, решительного и быстрого удара. Для этого прежде всего необходимо:

а) выбор и серьезная подготовка наиболее значительных дел, могущих иметь серьезное значение для достижения перелома в хлебозаготовках для всего района или группы сёл и колхозов;

б) быстрый разбор этих дел и быстрое приведение приговоров в исполнение…»

(ДАДО. Ф.1520, оп.3, спр.5, арк.138).

Натурштрафи, масові обшуки, позбавлення користування садибою та польовою землею, описи майна, арешти, розстріли – такими були заходи щодо посилення хлібозаготівель.

Як бачимо зі складу документів, Кам’янські районні партійні та радянські органи брали на себе контроль за розмірами посівних площ та врожаю в колгоспах, незважаючи на те, що вони, як передбачалось за їх статутом, були соціалістичними кооперативами і підкорялись загальним зборам колгоспників.

ІІІ – Голод

Перша хвиля голоду прокотилася по Україні восени 1932 року. Улітку, після нового врожаю, він припинився. В результаті насильницької хлібозаготівлі напередодні зими 1932-1933 років селяни залишились без хліба.

В інформаційному зведенні обкому від 4 березня 1933 року повідомлялось, що в 31 районі Дніпропетровської області зафіксовано понад 5000 фактів голоду.

На жаль, офіційні документи і в цілому по області і по Кам’янському району не передають масштабів трагедії. Голод в українському селі замовчувався урядом (на відміну від 1921 року, коли власті звернулись по міжнародну допомогу). Відомості про масовий голод приховувались навіть всередині країни. Достатньо прочитати бадьору фразу з радіопрограми Кам’янської міської ради із запрошенням на урочистий пленум, присвячений 15-й річниці Червоної Армії: «…Підготовка до ювілею РСЧА повинна пройти під гаслом реалізації вирішень останніх пленумів ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У щодо здійснення завдань 1933 р., найкращої організації роботи в сільському господарстві, успішної підготовки до 4-ї більшовицької сівби. Розгорніть бойову організаторську роботу коло найскорішого виконання завдань збору та засипання насіньових фондів…». До речі, у найбільш потерпілих потерпілих районах військові підозрілі стежили за тим, щоб селяни не залишали свої села.

Саме з указаних причин існує невелика кількість офіційних
документів – акти та свідоцтва про смерть. Інші документи – анонімні листи громадян, спогади очевидців, фотографії відтворюють реальну картину голоду.

Мешканцям м.Кам’янського було значно легше, бо в містах функціонувала карткова система постачання в крамницях – за місцем проживання чи роботи. Так до роздрібної торгової мережі Кам’янського на 1933 рік входили 1 універмаг, 61 крамниця, 107 палаток та лотків, працювало 3 ринки. Робітники харчувались в заводських їдальнях та на фабриці-кухні, де лікарі проводили з ними санітарно-просвітницьку роботу. Крім того, сім’ї робітників вирощували городину (в місті в 1933 році було зайнято під городами 30,8% землі від загальноміської площі.

(ДАДО, ф.2493, оп.1, арк.2.32).

Життя продовжувалось навіть у таких важких умовах, про що свідчать спогади Горбас (дів.Потоцька) Алли Іванівні. В с.Аули у квітні 1932 року народилось 12 дітей, продовжувались заняття у школах.

Спогади Горбас Алли Іванівни, 1928 року народження, жительки м.Дніпродзержинська про події голодомору в місті Дніпродзержинську і с. Ганно-Зачатівка (записані власноруч у 2008 році)

Чи може 5-ти річна дитина знати, що таке голод? Ось вже мені 80, а бачу й досі те віконечко, що перед ним сиділа, трошки підводячись після хвороби – тифу і бачила як неодноразово повз нашого будиночку на «Пісках» проходили воли та везли гарбу, повз щаблинки якої де не де випиналися руки, ноги померлих у тифозних бараках, розташованих поблизу, хоч зверху гарба прикривалася якимось брезентом.

Може дитина запам’ятати таке? Нажаль! А потім, як вже випускали мене на двір, то хоч і не дозволяли батьки виходить за забір, все ж дійшла я до базару. І знову – у пам’яті:

Якийсь чоловік схопив щось із їжі і почав тікати, запихаючи до рота схоплене та жадібно ковтаючи, а його наздогнали дядьки та звалили, та били. В мне і досі у голові звуки: бух-бух, що було чути від ударів з пухкого від голодування тіла.

Ще от таке: гралася я стрічками різнокольоровими, а наступного дня не знайшли своїх забавок, бо мама поміняли їх на хліб. Не було більше чого продати, хоч працювали і тато – лікар і мама – вчителька. Нас із сестрою до дитячих закладів не приймали, бо ми діти інтелігенції: що було те було.

Скудно жили, та все ж і наше помешкання обминав «контроль» та здійснювали нальоти-обшуки. Одного разу з під ліжка тягли торбу, викидали з неї все, а там лише брудні речі лежали. Було соромно за таких людей: 2-х чоловіків і такої грубої жінки. Запам’ятала те приниження.

Збереглася фотографія де ми – Потоцькі: Алла – 4-х років та Ніна – 6-ти років – на початку 1932 року та ще друге фото наприкінці 1933-го року. Документи голодомору. Ніяк не заперечиш. В дітей зачіски, як тоді казали: «Від вошей».

Що про голодомор 30-х років розповідала мені моя свекруха родом із села «Ганно-Зачатівка» з родини Ломоносів. Вони з чоловіком працювали у Дніпродзержинську, а сина свого відвезли до бабулі у село рідне, де побачили непоганий врожай є. А потім. Не вони у село не можуть добратись, бо червоноармійці звертають, ні бабуся.

А вже як дісталися до «Ганно-Зачатівки» то тільки під порожньою хатою тужили, бо бабця та онук померли з голоду.

То що? Був голодомор, чи не було?

(ДАДО.- Ф. Р-6468.- ОП.1 – Спр.31.)

Спогади Гребенюк Марії Тимофіївни, 1923 року народження, жительки с. Новомиколаївка Дніпропетровського (тоді – Солонянського району) (виконавець запису невідомий)

На той час була мала, але голод пам’ятаю добре. Причиною голоду була засуха, а також все що було дома – забирала влада: продукти харчування, одяг, худобу. Ті хто відбирали, ніколи не пред’являли ніяких документів. Частину зерна, продуктів люди, хто куди тільки міг придумати: в скирту соломи, сіна, закопували, засипали в глечики. Приходив уполномочений, а з ним ще 2-3 чоловіка і проводили обшук. Знаходили майже все. Забирали не лише продукти харчування, а й інші речі: одяг, худобу. В селі, де зараз знаходиться контора, раніше була кузня. Біля неї на паличках розвішували одежу і продавали. Хто її купляв і де дівали гроші не пам’ятаю. Щоб вижити, батько ловив черепашки в р.Сурі, річка раніше була чиста, глибока, широка. А зовсім весело було жити весною, коли появлялися ховрашки. Їх ловили, батьки жарили, так і виживали.

Закон «Про п’ять колосків» чула. Люди, щоб не померти з голоду, йшли в поле, шукати колоски, витрушувати звідти зерно, їли, якщо заставав об’їждчик, міг побити, забрати зерно, могли посадити в тюрму. Вночі йшли в поле, де шукали мерзлу картоплю, приносили додому, дуже боялися, щоб хтось не побачив.

Люди змушені були йти в колгосп, тому що з хазяйства не залишилося нічого, а в колгоспі варити похльобку, після людей годували. Дуже важко жилося вдома з дітьми. В сім’ях, де був чоловік, жилося легше, він завжди міг знайти вихід, щоб прогодувати дітей. (ДАДО.- Ф. Р-6468.- ОП.1 – Спр.82.)

Без глибокого осмислення трагічного періоду 30-х років XX століття нам тяжко зрозуміти проблеми нинішньої незалежної України та відшукати шляхи розв’язання цих проблем. Український народ, зокрема сучасна і майбутня молодь, мусить знати правдиву історію України, щоб подібна трагедія не повторювалась ніколи. Українське відродження можливе лише тоді, коли народ не втратив своєї історичної пам’яті. Ми працюємо над глибоким розкриттям теми голодомору, щоб наповнити людські душі співчуттям до невинно загиблих, відновити історичну правду.

Підготовлено архівним управлінням Кам’янської міської ради за архівними документами державного архіву Дніпропетровської області