Карнаухівська зливана каша – суміш стійкості та щирості живої душі

Інтерв’ю Карнаухівського селищного голови Тетяни Фріске для газети «Панорама «Азота». Автор – Ірина Уварова.

Наша добра сусідка Карнаухівка має свій характер. Непростий, — капітальний, стійкий, наваристий — суміш старих козацьких традицій з новими рисами, що дозволяють не просто виживати — жити, як треба! Такий у Карнаухівки й рецепт знаменитої на всю Україну зливаної каші. Цікаву кашу готують у Карнаухівці — смачну, ситну, щиру та по-сільському мудру. Маєш рецепт, та навчитися б так жити. “Розташована Карнаухівка між Дніпром та Кам’янським, не розчинилася в них, а навпаки, зберегла специфічний сільський колорит. Усі кутки селища, так звані Кругляки, Кучургани, Божа гора потонули у вишневих та яблуневих садах, серед яких біліють будиночки. Люди настільки добре зберегли неповторний козацький дух, мову, гумор та живу душу народу, що іноді здається: знаходишся серед гоголівських героїв. І те, що в Карнаухівці в епоху її відродження селищним головою є жінка — Тетяна Василівна Фріске — символічно, адже вона — представник давнього козацького роду Королів”. Ці слова Анатолія Бабія, колишнього секретаря селищної ради Карнаухівки, наважусь доповнити. Життєва доля Тетяни Фріске — то є доля України: має щиру світлу душу, син загинув в АТО, стійко виборює життя, мудра, досвідчена, і нове сприймає серцем. І прагне справедливості. І рецепт мудрої карнаухівської каші не лише на кухні, але й у політиці, економіці, гуманітарних принципах має власний, перевірений життям. “ДНІПРОАЗОТ” простягся аж до самого селища, працюють у нас щирі карнаухівчани, тож до кого звертатися напередодні Нового року та Різдва? Читачу пропоную цю публікацію як позажанрову — не інтерв’ю, бо перебивати Тетяну Василівну було не варто, та й монологом-статтею публікацію не назвеш. Зливана каша — як на гербі селища.

Намагаюсь дивитися тільки вперед! — Екскурсія у зону зсуву. — ДорОга виявилася дорогОю. — Ми українці — великі фантазери. — Каша як символ і герб селища. — “А засватаймо Катерину”. — Як карнаухівський Дід Мороз звертався за субсидією. — Про сенс життя.

— Чим я особисто живу наразі? Мені було дуже важко після загибелі мого сина в АТО, — ніколи повністю не зможу подолати цю біду, але примушую себе жити, працювати. Єдине, що гріє мені душу: ці перші хлопці, які були мобілізовані у перші дні в АТО, закрили ворогу дорогу до нас, у нашу область. Закрили своїм життям. У нас — мир і спокій тому, що такі хлопці, як моя дитина, загинули. Відношення до цього у народу різне, люди думають і говорять по-різному, і світ іноді сприймається деякими людьми лише як вид із свого вікна. Особисто не зачепило, значить нічого важливого і не відбувається у світі. А коли всі ми будемо думати однаково, тоді, мабуть, і настане мир. У мене є онука, гарні невістки, сподіваюсь, будуть іще онуки, тому намагаюся дивитися тільки вперед.

Що стосується нашої Карнаухівки, то не могли селище обійти загальні проблеми країни. Ми ще не охоплені децентралізацією — виступили проти ліквідації селища або приєднання до міста Кам’янського. Тому привілеї децентралізованих громад Карнаухівки не торкнулися, ми не отримали додаткових коштів, живемо за наш бюджет — скромний, зате стабільний!

В цьому році ми провели тендер і на кошти, що збирали п'ять років, ремонтуємо наш дитячий садок, щоб відкрити ще дві групи. Було дуже складно, не все ми вміємо, але нікому не робили привілеїв під час тендеру. Тим не менш, він пройшов боляче, один з учасників досі судиться з нами. Але думаю — все ми подолаємо, правда на нашому боці.

Велика подяка Дніпропетровській облдержадміністрації за вирішення найбільш складних проблем Карнаухівки. У нас були дві важкі зони — зсуву і підтоплення. У зону зсуву вже затягувало водогін і газопровід — страшне місце було. Багато років писали в усі інстанції, нічого не вирішувалося. Нарешті я прямо у зону зсуву привела “на екскурсію” одного народного депутата, після цього приїхав до нас представник ОДА з обіцянкою все терміново ліквідувати. В області зробили проект, провели тендер, знайшли виконавців робіт — і загалом проблеми було вирішено: понад 10 мільйонів гривень освоєно, роботи повністю виконано.

Цього року ми нарешті завершуємо роботи з відновлення зовнішнього освітлення селища. Майже 70% загального обсягу виконано у 2016 році, а зараз вже останні вулиці освітлюємо. Фінансуємо освітлення з власного бюджету, самостійно вирішуючи, коли і скільки треба світити.

Змінюється і наш парк — благоустрій цієї зони ще триває, а задуманий був цей парк як душа Карнаухівки. Забрали ми два старих приміщення: стару котельну і розорену майстерню. Глобальних дій тут не робимо: один рік — частину реконструкції, наступного року знову повертаємося до цих об'єктів, що дозволяє берегти кошти. Наступного року одну з будівель ми здамо в експлуатацію — там буде художня галерея. Наш земляк Петро Євлампійович Куценко, який реставрував свого часу пам'ятник “Прометей”, згодом зробив для лівобережжя монументальну паркову скульптуру. Він уже покійний, але перед смертю заповідав нам свої художні твори. П.Є.Куценко тут народився, у Карнаухівці його коріння, тому роботи художника передано нашому музею. За життя ми обіцяли майстру відкрити його галерею, тож обіцянку виконуємо: у галереї будуть займатися учні художніх гуртків, проводитись цікаві мистецькі заходи. А друге приміщення ми хочемо пристосувати під селищну службу побуту, де людина могла б відремонтувати одяг, взуття, побутову техніку, замовити трактор та ін.

На жаль, цього року не вдалося нам зробити ремонт центральних вулиць селища. Багато я вислухала з цього приводу зауважень, недобрих слів. Згадуються часто слова Шевченка: “Село неначе погоріло, неначе люди подуріли...”. Чогось зараз вони здаються актуальними як характеристика того, що загалом відбувається в Україні, і всі наші негаразди ніби осідають на людях. Ми неодноразово розмовляли з людьми про ці наші дороги, випускали навіть інформаційні листки. Але хтось чогось не дочитав, не так зрозумів. Загалом ми, українці — великі фантазери... Так от, не зробили ми дороги, а були великі зливи в цьому році, змило значний шар покриття. Кинулися робити ремонт — коштів не вистачає. Виставили запит на торги — за такі кошти ніхто не береться дороги ремонтувати. Окрім злив,  руйнуванню доріг сприяли ще й багатотонні машини, якими вивозили пісок. Здавалося, неможливо було зупинити цей незаконний вивіз, але все ж таки вдалося. Так що дорога виявилася надто дорогою. Проект, експертизу вже завершено, і наступного року дороги ми обов'язково відремонтуємо. На центральних вулицях будуть нові бордюри, прокладемо тротуари.

Є в мене ще мрія — збудувати у селищі міні-стадіон зі штучним покриттям. Це буде подарунок молоді селища і у пам'ять мого сина, який дуже любив спорт. Сашко був капітаном футбольної команди Карнаухівки... А друга мрія — красивий в'їзний знак з назвою селища. Наші ентузіасти самі розробили проект в'їзної групи, найскладнішим у ньому була відливка літер. Писала я прохання на деякі заводи, та розуміння не знайшла. Але, як кажуть: поставив мету — йди за нею, не можеш іти — повзи. Знайшовся у нас хлопчик, який воював разом з моїм сином в АТО, залишився без руки, але роботи не полишив. Прийшов якось до мене і каже: у нас на “Дніпровагонмаші” є форми, я спробую вилити літери власноруч, лише поговорю з керівництвом. Згодом радісно телефонує: ви знаєте, що наш головний інженер — карнаухівчанин! У мене вже є літери — все готово! Знайшовся і майстер, який зголосився виготовити з дерева герб селища для вїзної групи. Прізвище у нього старовинне карнаухівське — Зіненко (коли до мене на прийом приходить людина, я лише за прізвищем розумію — корінний, навіть місце проживання можу визначити). Найшли гроші майстру для фарб, звалили в яру акацію — він зробить дошки під старовину, герб, потім почепимо літери. Якщо я все те зроблю —  з додатковим освітленням візитки селища, — вже можна йти на пенсію!

До речі, останнім часом вдалося омолодити колектив виконкому селищної ради, прийшли працювати троє молодих людей — за молоддю майбутнє. Молода енергія, спрямована у вірне русло та підкріплена нашим досвідом, подолає всі проблеми.

У селищі ми робимо свої маленькі свята: День Карнаухівки став уже традиційним. Від того, як ми ставимося до місця, де живемо, до людей, залежить наше майбутнє. Якщо прагнеш гарного результату — починай з маленького біля себе. Дотримуюсь цього принципу, бо маю певний досвід. Час зараз важкий, але живемо, маємо розвиватися.

...Про різницю між сільськими і “городськими” можу сказати. Сільські живуть ближче до землі, тож мають більший обсяг природної енергії. А все ж на світі — енергія: землі, сонця, душі. І все те, що є природним, а не штучним, завжди людину врівноважує, робить спокійнішою, виваженою. Як-не-як, людина в сільській місцині висаджує якусь капустинку-картоплинку, має енергетичний обмін із землею. А людина, яка живе у мегаполісі, має більш обмежений простір, бо все — у бетоні, цеглі. Чому говорять: частіше бувайте на природі? Там всі накопичені негаразди виплескуєш і отримуєш позитив. Ми більш земні — це перше. Друга перевага — особливості спілкування у сільській місцевості: всі знають одне одного. У місті інколи не знають сусіда з другого поверху, а у селищі можуть назвати й коріння родове, це особлива спільнота, з розвинутим співчуттям: там померла баба Катерина, треба допомогти. Є у нас відчуття єдиної родини, воно загалом притаманне всім людям, але у великих містах дещо тьмяніє, більший темп життя не залишає часу для “чувств”.

Якщо взяти моє село, то нас характеризує відоме прислів'я: яке коріння, таке й насіння. Все-таки коріння у нас козаче, роди ведуться здалеку, свій особливий дух маємо. Люди дуже бережно ставляться до традицій: 14 травня варимо зливану кашу — закінчив саджати городину, відзначай свято. Зараз зливану кашу зробили нашим символом. А ще старі люди кажуть так: встав раненько, іди відразу на город, сонце й земля тобі наснагу дадуть. Селяни, по-моєму, мають підвищене відчуття відповідальності, більш привітні. Хоча й на селищі відчувається відбиток часу. Є, звичайно, і мінуси сільського життя: у місті темп більш прогресивний, розвиваючий — виживати треба. Для прогресу місто краще.

— Є така слушна думка, що людина має народитися і провести дитинство у селі, а юність — у місті. Якщо так вибудуване життя, людина росте “правильно”...

— Можливо. Ми набираємося здоров'я та мудрості з коріння, а далі — прогрес. Дуже велике значення має дитинство, розуміння свого коріння. Колись так казали: а засватаймо Катерину — вона дуже працелюбна, бо в неї весь рід такий. Це мало певне значення, томи роди буди міцні, сильні. А зараз витягуємо шлюб, як лотерейний білет, тому така велика кількість розлучень, невірності.

— Стосовно традицій Карнаухівки, знаю, що дуже цікаво у вас святкують Меланку та Василя. Це пов'язано із ритуалами, люди боялися — раптом щось не вродить?..

— Хочу почати з головного — у селищі зберігся костяк старовинних родів. Традиції святкування Меланки й Василя ідуть з давнини: ходили на Меланку до рідних, бо коли людина співає пісню в хаті, вона дає позитив. Навіть не про врожай мова, а про наснагу, настрій на життя. Наша Варваринська церква організує на свята відвідування людей поважного віку з цілими виставами — меланкуванням. Тож якщо традиція не загубилася, значить, вона потрібна.

А що стосується вистав і нових традицій, то, на жаль, не зберігся у нас дитячий театр-студія “Росток”. Вихованцям студії заняття дали багато — вони виросли більш творчими, більш розкутими людьми. Але традиції “Ростка” нікуди не поділися, зараз у нас є театралізований ансамбль “Карнаухівчани”. Вони написали до Різдва цілу виставу — пісні та сценки із життя селища. Використовують в ній зазвичай і місцеві топоніми: “Кругляк” (заокруглена окраїна селища), “Земський колодязь” (слугував земству, завжди там проводились збори), “На селі”, “Лаба”, “Кучурган”. Магазин називався “Чимбарь” (жив Чимбарь там), або “У Хмеля” (Хміль жив). Навіть нові господарі магазинів залишили ці назви, бо всі ми знаємо, де воно... Але повернемося до різдвяної вистави “Карнаухівчан”, наскрізна лінія сценарію така: Дід Мороз звертається за субсидією, але йому відмовляють. Всі наші проблеми в цьому сценарії представлені, ми їх у гумористичному руслі обіграли, значить живемо.

— Що побажати? Працювати нормально, стабільно. Що буде “ДНІПРОАЗОТ” працювати, то будуть люди мати достаток, сенс життя. Мій менший син працює на вашому підприємстві, тож я за нього вболіваю теж. А для селища “ДНІПРОАЗОТ” — взагалі головне підприємство: допомагає, платить за землю. Бажаю, щоб наступного року азотникам працювалося полегше, керівництву та колективу — здоров'я, гарного настрою, благополуччя!

«Панорама «Азота», № 52, 29 грудня 2016 року